27 січня 2010 року о 13.00 у прес-центрі “Майдан свободи” відбудеться презентація нового роману Оксани Забужко, над яким письменниця працювала багато років. Перші критики вже встигли назвати його шедевром, а авторку порівняти з Достоєвським і Томасом Манном. Це – сучасний епос сучасної України, родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го. Велика література і жорстока правда — про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою.
Це – новий жанр: роман 21-го століття, де майстерно поєднуються історичний детектив, соціально-психологічне полотно й містичний трілер, сни і реальність міняються місцями, й українська історія за останні шістдесят років уперше постає живою і цілісною.
На 830 сторінках — десятки доль і сюжетів: бойові стежки УПА, закриті КДБ архіви, забуті драматичні сторінки радянських 1970-80-х і буремних 1990-х... Усе це, переломившись у долях головних героїв, народжує новий погляд на наше сьогодення.
«Це роман про любов і смерть, — говорить сама письменниця, — про те, що зі смертю насправді ніщо не кінчається».
На цю книжку чекали не лише в Україні: уже завершується підготовка до друку німецького видання (вийде 2010 року у видавництві „Droschl”), тривають переговори з видавцями Польщі, Росії, Голландії, Швеції, Угорщини...
З перших відгуків:
Єлєна Марінічева (перекладач, Москва, Росія):
«Острый, захватывающий сюжет нового романа Оксаны Забужко построен на идее взаимодействия и взаимозависимости всего на Земле: прошлого и будущего, действий и чувств удаленных во времени и пространстве людей – идее, которая перекликается с новомодной в современной физике теорией суперструн: пространство и время пронизаны тончайшими струнами, тронь одну – отзовутся другие. Естественно и органично вплетаются в эти струны мироздания загадочные и притягательные явления человеческой жизни: интуиция, сновидения, метафизическая связь людей друг с другом».
Александер Кратохвіл (перекладач, Німеччина)
«Музей» Оксани Забужко є справжнім оглядом історії України з часу Другої світової війни. Велика історія, що власне є концептуальною рамкою «Музею», конкретизується через музейні зали (так називаються окремі розділи). У них репрезентовано багато своїх «малих», індивідуальних історій, які є водночас нарисом української інтелектуальної історії другої половини 20 ст., та - ще важливіше – історії української малого й великого опору з тоталітарною системою. Осмислення та полеміка національної та індивідуальної ідентичності є при цьому для відвідувача (читача) «Музею» ніби однією з червоних ниток, що ведуть по залах. Якщо попередній роман «Польові дослідження» назвали «біблією українського фемінізму», то цей роман можна (з впевненістю) назвати «біблією українського постколоніалізму» ...
Катажина Котинська (перекладач, професор Ягеллонського університету, Краків, Польща):
«Казали: „Забужко пише роман про УПА”. Забужко відповідала: „Неправда, я пишу роман про любов”.
А ви не вірте: цей роман – про пам’ять. Про українську історичну пам’ять, внаслідок історичних колізій пошматовану, спотворену, викривлену. Про пам’ять, яку, незважаючи на всі індивідуальні, часто справді героїчні зусилля, ніколи й нікому вже не вдасться повністю реставрувати. Не всі покинуті секрети пощастить розшукати, не в усіх ямочках – навіть якщо успішно розшукати – вони вціліли.
А крім того –„Музей” вперше в українській літературі подає під однією обкладинкою таку панораму українського суспільства. Розкошуйте мовою героїв, розкошуйте майстерно використаними деталями побуту: від Заходу і до Сходу, від 30-х рр ХХ ст. і майже до наших днів».
Леонід Плющ (правозахисник, літературознавець, Франція)
Здійснилася нарешті давня мрія — читати дійсно велику українську прозу. Не класичну, не модернову, ані постмодернову, а саме велику. Може, від цілковитої новизни, «Музей покинутих секретів» О. Забужко зразу ж здався саме тим, чого очікувалося з початку Незалежності. Окрім Достоєвського, не знаю тут іншого мірила-взірця.
Роман Забужко — жива плоть, яку відчуваєш майже фізично, бо це єдиний організм, де кожна частина живить інші частини і цілість. Це, якщо використати мандельштамівську термінологію, роман «геніально фізіологічний », як фізіологічними були Біблія, готика, Данте і Джойс.
Роман змальовує три доби, три генерації. Доба УПА і Сталіна, доба так званих шістдесятників, і сучасна доба — незалежності, патріотичного й антипатріотичного мародерства, дикого мафіозного капіталу... Якщо життя в УПА мені дуже близьке, знайоме (скільки вечорів на Заході пройшло в розповідях про партизанку), то життя серед багна, смороду сучасної політико-економічної «еліти» та її обслуговуючої «культурної» еліти майже незнайоме, хіба що по аналогії з радянськими елітами, з якої ці нувориші й виросли. Та Забужко настільки психологічно, майже фізіологічно точно, до найдрібніших деталей, зображує нутро кожної доби, що відчуваєш себе частиною, сучасником, учасником. Відчуваєш, що це відбувається саме так, як показано в романі.
Три покоління, три цілком різні епохи, з цілком відмінними умовами. І ті самі трагічні проблеми. Неможливо навіть сказати, в якій легше зберегти себе як людину, знайти себе, зцілитися, й не розсіятися на половинки, четвертинки, й інші подоби, про які писав Стус (він, як і інші дисиденти, в романі лише згадані. Це той незримий взірець, на який орієнтована внутрішня боротьба персонажів). І саме це, мабуть, стержнева ниточка роману: як не зрадити себе.
